KOLOBOV GALLERY

 

Минь

Асоціативна історія, до фото проєкту Українське Село. Кобзар.

Уривок.

​

       Листя опало, трава змарніла, небо затягло суцільними хмарами, земля чекала зими. Вітерець погойдував пагілля дикої груші, що тяглося свічками догори, чорний ворон колував над селом, а юрба горобців сварилася з котом, котрий пильнував за ними, примостившись біля похилого плоту.

Софійка закрила дверцята печі, в яку вона щойно підкинула дров, ширше відкрила піддувало, щоб збільшити тягу, і груба потужно загула. Дівчинка загорнулася в картату вовняну хустку й сіла на лаву біля вікна. Її великі сині оченята допитливо вивчали осінній простір за вікном. Дні стали короткими й надворі швидко темніло. Біля клуні порався дід, а довкола нього бігав Рябко. Вона з цікавістю спостерігала за тим, як старий збирає свої риболовні приладдя й прилаштовує їх до велосипеда.

– Бабусю, а куди це наш дідусь збирається? Невже на риболовлю? – звернулася мала до баби, котра щойно ввійшла до хати з повнісіньким відром води.

Із сіней потягнуло холодом і вологою.

– Так, на риболовлю, сонечко. От захотілося нашому діду миня, то й збирається.

– А що таке «минь»? – здивовано запитала Софійка.

– Риба така, онучко, трохи схожа на сома, але смачніша й ловиться з першими приморозками по темному.

«Дивно, – подумала мала. – Я ніколи не чула про таку рибу. Потрібно буде в шкільній бібліотеці подивитися чи діда розпитати».

Тим часом старий перекинув праву ногу через раму велосипеда й рушив разом із Рябком, що біг поруч, убік Десни. Поки дід доїхав вузькими вуличками до широкої дороги, що ділила село навпіл, день обернувся на сутінки, а легіт – на вітер. За пів години старий дістався річки, що омивала південно-східну околицю села, зліз із велосипеда й притулив його до велетенської верби, котрих тут, уздовж берега, було чимало. Рябко відразу рвонув до води. А старий заходився збирати хмиз. Місяць, що здійнявся над горизонтом, світив достатньо яскраво, і дід не запалював ліхтарика, заощаджував батарейки. Обклавши місце вогнища невеликим камінням, чоловік швидко розвів багаття. Пагілля затріщало, зашипіло й потяглося жовто-червоними язиками за вітром. Дід зачекав ще хвилинку, поки ватра добре розгориться, перерубав суху гілляку на кілька полін і кинув їх у вогнище. На верболозах заграли відблиски полум’я, що охопило сухий рубанець, а тепло приємно торкнулося дідового обличчя. Рухи старого стали неквапливими. Він дістав із мішка загорнутий у газету свіжий шматок коропа й поклав його на камінь. Потім пошукав у широких кишенях ножа, торкнувся леза великим пальцем, задоволено усміхнувся у свої білі пишні вуса та й заходився нарізати філе риби невеликими кубиками. Рябко примостився неподалік багаття й уважно спостерігав за господарем. Той помив у річковій воді руки, добре обтер їх ганчіркою та й пішов відв’язувати від рами велосипеда вудилище з маленькою котушкою. На неспокійному плесі річки витанцьовувала місячна доріжка. Вітер часом зривався на буревій, піднімаючи над землею листя та ламаючи сухе пагілля дерев. Старий підняв комір куртки й сів поряд із собакою, що грівся біля вогнища, почав протягувати волосінь крізь кільця вудилища. Потім підв’язав грузило й дістав із мішка круглу бляшанку з-під цукерок, відкрив її, одягнув окуляри й увімкнув ліхтарик. Вибрав потрібний гачок, примружив очі й швидкими вмілими рухами прив’язав його до волосіні. Насадив на нього шматочок коропа, підійшов до самого краю берега і вправно закинув наживку у воду. Прилаштував снасть на рогач, до снасті підвісив мідний дзвіночок і повернувся до багаття.

– От і добре, – пробурмотів дід, витягаючи з внутрішньої кишені піджака кисет із люлькою, сів на мішок і заходився набивати чашу тютюном. Десь поряд тріснуло сухе галуззя, потім знову й знову. Собака підхопився й загарчав, шерсть на його спині стала дибки. Старий поклав псу на голову свою величезну руку.

– Тихіше, Рябий, чого розходився? – заспокоїв дід чотирилапого.

До них наближалася людська постать, неквапливо, впевнено, ніби карбуючи кожен крок важкими чорними черевиками. Поли довгого вбрання полоскав вітер, на голові накинутий капюшон, а в руках довга палиця. Наблизившись до рибалок, особа привіталася.

– Здоров будь, чоловіче. Миня ловиш?

– Так, дасть Бог, буде й минь, – відповів дід.

– Погода гарна, кращої годі й очікувати, має клювати.

– Авжеж, – погодився старий і жестом запропонував чоловікові сісти на сусідній камінь.

Незнайомець кивнув на знак подяки й присів на вказане дідом місце по той бік багаття. Витягнув руки ближче до ватри, загорнув ними повітря, як загрібають збіжжя з мішка чи воду з джерела, потер долоні, ніби розтирав колосок пшениці, перевіряючи його якість, і скинув капюшон. Дід глянув на подорожнього, той дивився прямісінько йому в очі, на якусь мить старому здалося, що перед ним сидить дитина, дуже схожа на нього малого. І спогади забубоніли рясним дощем по металевим перекриттям його пам’яті. Старий закрив очі. Стало тепло.

* * *

​