Інколи мені здається, що я підіймаюся високо в небо, і дивлюся на того себе, що залишився на землі. Спостерігаю, як той, інший я, йде полем торкаючись верхівок сухої трави. Відчуваю його подих, ритм, і насолоду яку він отримує від візуального дійства стихії. Бачу плин його думок, прагнення, та бажання. Я поряд і одночасно далеко, попід самісінькими хмарами, в хмарах і над ними. Я знаю його краще за інших, і водночас потрібно ще добре пошукати людину, яка була б мені більш чужою ніж він. Потім я падаю, швидко, неймовірно швидко, наче сокіл на свою здобич.
Він достає блокнот, олівець і починає писати. Слова, що їх нашіптує свідомість вражена витівками уяви, лягають сірими реченнями на білий, мов стіна сільської хати, аркуш паперу. Щось перекреслюється, щось лишається в оригіналі, дещо видозмінюється. Потім знову, швидко, щоб нічого не впустити, слово за словом будуються речення. Вимальовуються образи, народжується вітер, падають долу сніжинки, здіймаються у височінь птахи. Перші хвилі, сповнені відчуттів, та переживань тікають піском назад в океан, залишаючи лише маленькі потічки, що сльозяться прозорою кров'ю на земному тілі. І я розумію — мені пора повертатись. Він перегортає перший аркуш, і я знову стаю ірраціональним, метафізичним. Я вдома. Немає на землі більш затишного місця, ніж жерло вулкану. Несвідоме, вибухає. Височенні стовпи шматків породи та попелу тягнуться вгору, затуляють сонце щільним полотном, крадуть світ речей, полишаючи Його на поталу невідомого, того, що немає меж, кордонів, чи будь-якого виміру. З часом курява розсіюється, опускається на землю попелом, падає камінням, лягає новими словами на білий аркуш паперу.
Я йому більше не потрібен, принаймні зараз. Тікаю далеко у минуле. Йду полем серед степу, поряд чумацьких маж. Розпалюю багаття і тугою лягаю на серце козака. Лину піснею, що співають парубки та дівчата біля скрипучого млина. Тягнуся битим шляхом між селами та містами. Я різний, з безліччю тіней і подоб, з безкінечністю образів і думок. Я наче глина, що може стати цеглою в найкрасивіших архітектурних творіннях, або ж залишитись покладом в надрах землі.
Він знову сидить з блокнотом і олівцем, малює мене дитиною білі млину, жінкою, далі зображає криницею, розпачем в очах вдови, і дурною усмішкою на устах п'яниці. Він геть не знає мене. Ми такі чужі. Я знову потрібен йому. Він сидить і малює при світлі настільної лампи, в кріслі за столом, біля печі, так ніби навкруги поле, велике, неосяжне, зі східними горизонтами по обидва боки. З металевою кліттю, де вони разом з диким звіром замкнуті з середини. Навколо зім'ятий папір, наче грудки снігу, що тануть у вес