Асоціативна історія до проєкту «Українське Село. Оповідки».
Сонце стояло в зеніті й ось-ось мало розпочати свій спуск до горизонту. У саду спроквола цвірінькали горобці, а на даху в гнізді неквапливо поралися лелеки.
Софійка вхопила зі столу обід, що стояв зібраний у вузлик, із лави в сінях — глечик і вибігла з хати. Напоєна теплом і вологою атмосфера, мов висока морська валя, про які часом розповідав їй дід, охопила дівчинку. Від несподіванки дитина аж завмерла, зупинилася на ґанку, зробила глибокий вдих, потім ще один і ще, аж допоки не звиклася зі спекою та вільгістю простору. Здавалося, що з навколишнього духу можна було місити тісто. Прийшовши до тями, мала озирнулася й покликала Рябка. Той спав під клунею. Спочатку відкрив одне око, потім — друге, насторожив вуха й лише після цього підхопився й підбіг до дівчинки. Удвох вони вийшли на вимощену камінням дорогу, що тікала донизу, пірнала під гілляччя розлогих яблунь і повертала праворуч. Далі стелилася ґрунтовим трактом через усе село, терлась об загорожі білих помешкань аж до крайньої садиби, що розкинулася на східній околиці селища чималим господарством, із криницею обабіч шляху та гарною різьбленою брамою на кам’яних стовпах. У кінці села пара звернула на стежку, що повела їх через гай до порослого дубами схилу й далі знову на гостинець, що сірів гладеньким камінням уздовж підніжжя бескиду, аж до самого водяного млина. Черга з возів тягнулася на добрих пів сотні сажнів. Люди збиралися в невеликі компанії й обговорювали новини, урожай і погоду. Хтось домовлявся про купівлю або ж продаж зерна, маж, волів чи коней. Ліворуч, на зеленому лузі, бігала чимала ватага хлопчаків із ковіньками. Діти галасували, гасали між двох цурів і щосили лупили опуку, здавалося, що та ось-ось лусне від такої кількості ударів. Щоразу як опука попадала в котрийсь із дерев’яних кілків, одні раділи, підіймаючи догори свої грушеві та яблуневі ключки, інші опускали голови, а потім усе починалося спочатку. Хлопці ще з більшим завзяттям ганяли по вкритому густою травою берегу, розмахуючи навсібіч своїми вигнутими палицями.
Собака зупинився. Сів край дороги й уважно спостерігав за дерев'яною кулею, час від часу пориваючись узяти участь у грі. Зривався з місця, робив кілька стрибків уперед, гавкав і знову повертався назад.
– Ходімо, Рябко, – покликала дівчинка пса.
Той слухняно встав, ще раз гавкнув убік хлопчаків і поплентався за маленькою господаркою. Вони йшли повз вози, людей і крислаті липи, що кидали тіні на узбіччя тракту. Біля млина кипіла робота. Два наймити, яких дід щороку брав до роботи, як тільки закінчувалися жнива, розвантажували воза й подавали мішки із зерном до жорнової.
Надвірне колесо, за волею швидкої води, що падала на нього з лотоки, рівномірно оберталося проти ходу тіней.
«Мабуть, саме тому дід інколи казав, що воно краде час, — подумала мала».
Софійка з Рябком підійшли до великої будівлі, що підпирала гору міцним кам’яним фундаментом, поверх якої височіла дерев’яна надбудова із солом’яною стріхою. Дівчинка вже не раз була тут і знала, що саме за цими, потемнілими від часу стінами, знаходяться два камені, схожі на гігантські деруни, які й перетирають збіжжя в борошно. Біля самого коречника людей майже не було, ті, хто приїхав молоти врожай, стояли трохи далі, оскільки будь-які розмови потопали в скрипінні, гуркоті та тріщанні. Мала впевнено попрямувала до дверей, а Рябко, піднявши голову на шумну споруду, наїжачився й позадкував геть. Потім розвернувся і з усіх ніг чкурнув туди, де хлопці ганяли опуку. Вода падала долу, гучно розплескуючись об лодя— вимощену камінням яму, для запобігання розмивання ґрунту.
Софійка переступила через поріг, і солодкуватий запах свіжозмеленого зерна легким молочним смаком відтворився в її пам’яті. Скупо освітлене приміщення розрізали грайливі смуги посвіту, що лилися крізь щілини перекриття та два отвори. Через один із них тягали мішки зі збіжжям нагору та опускали з борошном донизу, до другого була прилаштована дерев’яна драбина з поруччям. Від постійного контакту з долонями верхня частина поренчат тьмяно ряхтіла в сонячних променях. Праворуч оберталася вертикальна шестерня, що приводила в рух корончасте колесо, яке кріпилося на веретені, а те, у свою чергу, крутило верхній камінь поставу. Дівчинка вилізла нагору, дід саме перевіряв якість пшениці, пересипаючи біля відчиненого вікна жменьку зерна з однієї долоні на іншу. Мружився та приглядався, потім добре його потер і підніс до носа, жадібно втягнув вивільнений аромат, посмакував одне з ядер, обтер руки об фартух і обернувся до одного з наймитів.
– До-о-обре, гарне зерно, — голосно прохрипів старий. – Засипай, Миколо.
Хлопець, що стояв біля жорен, підхопив мішок зі збіжжям і вправно висипав його вміст у кіш. Микола — молодий високий парубок із чорним волоссям і синіми, мов небо, очима. Легкий на підйом і хвацький до будь-якої справи. Третя дитина в сім'ї. Уже другий рік працював біля мірошника.
– Янголе мій, — побачивши онуку, усміхаючись, промовив дід.
У старого була щира, відкрита усмішка. Він присів і пригорнув до себе дитину. Опісля випростався на повний зріст, потім знову нахилився до дівчинки, узяв вузлик і глечик. Коли Софійка стояла біля діда ось так близько, їй здавалося, що вона поряд із велетенською горою. Старий, попри свій поважний вік, був могутньою людиною, міг завиграшки зігнути підкову чи зупинити коня. Замолоду був славний козак, про його силу на Січі ходили легенди.
– Діду, можна я поки піду до річки?
– Так, моя зозуленько, але ж гляди, будь обережною.
Мала, мов тінь, тихо пурхнула драбиною донизу, провела рукою по смузі світла й вибігла надвір.
Швиденько спустилася до річки. Обережно майнула дерев’яною кладкою повз високий очерет, далі минула вузьку смугу ряски й вмостилася на нагрітий сонцем поміст. Дерев’яні дошки ледь скрипнули, і зграйка дрібних себеликів, що микалися біля дубових підпірок, розійшлася сріблястими променями геть. Дівчинка повільно опустила босі ноги в небо, котре щойно стривожили полохливі верховоди, потім так само повільно підняла доверху й щосили опустила знову у воду, здіймаючи довкола міріади бризок, що лягали рясним дощем на розбурхане плесо. Хвилі широким очертом розійшлися поверхнею річки, колихаючи на своїх гребенях жовті, наче курчата, купави. Софійці подобалося тут. Подобалося дивитися на віття верб, що спадало донизу, віддзеркалені у воді хмари і, звісно ж, на диких качок, котрі щовечора злітали з водойми в небо, перелітаючи на хлібні поля. А на зорі поверталися назад. Крякви приводнювалися майже вертикально. Гучно махаючи крилами, сповільнювали швидкість і з плескотом падали на поверхню річки. Це було дивовижне видовище. Софійка милувалася ними й заздрила їхнім крилам, що можуть так легко підіймати крижнів увись.
Дівчинка не раз уявляла собі, як виглядає їхнє село з висоти качиного польоту. Їй так кортіло політати разом із ними. Здавалося, що немає на світі нічого кращого за крила, котрі роблять качок вільними. Дід не раз їй казав: «Лише воля робить людину щасливою, най навіть ціною життя».
с. Хотянівка, 2019 р.