Наче хто добряче штурхнув палицею в спину, трохи вище пояса. Від несподіванки, старий зойкнув. Хотів було набрати якомога більше повітря в легені, та де там, біль не давав діду й трохи перевести дух. Зціпивши зуби, та затамувавши подих, чоловік підвівся з ліжка, сунув ноги в сірі капці, й гучно почвалав до скляних дверей балкону. Скрипнула металева ручка, застогнали прикрашені корозією завіси. Чоловік переступив через поріг, схопився затерплими руками за обплетені лозою перенчата, і на хвилину завмер, вдивляючись у нічний простір, наповнений туманом, зорями та тихою мелодією, що доносилась десь з півночі. Свіжість огорнула діда прохолодними обіймами, поцілунками, та ніжними дотиками свідомості. Фігури, обриси, горизонт, Велика й мала ведмедиці, ставали виразнішими та чіткішими. А біль, не таким дошкульним. Маленьке червоне сонечко сіло на дідову руку. Й лице старого, що щойно страждало, засяло усмішкою. «Так, саме дрібниці роблять нас щасливими, й нещасними. – Розмірковував старий. - Саме в них вдосталь місця не лише Дияволу, але й любові».
м. Київ, осінь, 2020 р.
