Старий витягнув пляшку прохолодного ігристого, й понуро подивився по верх маленької ялинки, що одинцем стояла на ветхому, пощербленому часом, столі. За вікном квітла, празникувала, та кресала гопака щедра й несамовита зима. Великі лапаті сніжинки, підхоплені сівером, безладно вимальовували у сірому просторі, білі очерти. На стінах біснувались тіні, а в чавунній печі вирувало багаття. Чоловік обережно опустився в крісло, відкоркував пляшку й на третину наповнив келих. Вино блідо – жовтого кольору з золотими відблисками заграло делікатними, тендітними бульбашками, що тяглися тоненькою цівкою з самого дна кришталевої чари. Старий підніс фіалу до носа і глибоко вдихнув, намагаючись розпізнати аромати напою. Кава відгукнулась елегантним трунком цитрусів та тропічних фруктів. Дід обережно, але впевнено, колихнув вино, потім ще раз, і ще раз, доки в чарі не з’явилася маленька вирва. І знову підніс каву до носа. Та заквітла складним, вишуканим пахіллям тостів, ванілі й вершкового масла.
Пес з цікавістю спостерігав за господарем, як той насолоджується ароматами напою. Як крутить келих, закриває очі, і як на зораному глибокими зморшками обличчю з’являється усмішка. Чоловік поставив фіалу осторонь, перехилився через картате поруччя крісла, й опустив свою тяжку руку на голову собаці. Пес замахав хвостом й підповз ближче до діда.
- З Різдвом, тебе собацюро, з Різдвом! - Мовив старий, й піднявши келих верхи, відпив трохи вина.
З черговим поривом вітру, ще голосніше заревла піч, ще швидше затанцювали тіні, й ще один рік пішов у спогади, котрі саме зараз тяжкими валями сунули на діда, розбивались об стіни й лягали солоним бризом на його обличчя.
Олексій Колобов, «Старий і Різдво», 2021 р.
