Оповідка:
Вечір просився у вікна місячним сяйвом, дивними зайцями дорожніх ліхтарів, що мерехтіли на стінах дитячої кімнати, та співом цвіркунів, котрі заповнили мелодією все село, аж до самісіньких дахів дбайливо вибілених хат.
Маленька дівчинка натягнула до носа легку опону, закрила очі, і намагалась уявити завтра.
«Воно неодмінно має бути гарним і веселим, бо ж завтра, в мене день народження, – думала вона»
Ледь чутно скрипнули двері. До кімнати увійшов чоловік і нахилився над ліжком. Дівчинка відкрила очі, усміхнулось і міцно обняла його за шию.
- Гарних тобі снів моя люба – тихо промовив чоловік.
- І тобі тато – відповіла мала.
- Спи мій янголе, завтра в тебе день народження. Певно матимеш великий подарунок.
- Татко, — прошепотіла дівчинка чоловіку у самісіньке вухо. – Я вас з мамою дуже, дуже сильно люблю.
- І ми тебе. Понад усе на світі.
- Татку, подаруйте мені спогад.
- Який спогад? - трохи здивувався чоловік.
- Такий як сніг, чи то дощ, під яким ми з тобою танцювали. Пам’ятаєш?
- Так, звісно – усміхнувся татко.
Він пригадав як вони бігли стежкою, босоніж, під літньою зливою, як танцювали, мокрі наче хлющі, на галявині, і як раділи один одному. Пригадав як вони минулого року грали в сніжки, і веселились бігаючи подвір’ям, потім падали на сніг і робили ангелів.
м. Київ, 2019 р.
