Хмари тягнуть мої думки за собою. Я ж стою на ганку, мов на пероні й з сумом проводжаю їх за горизонт. Сіверкий вітер намагається загнати мене до хати, та я не відчуваю холоду, не відчуваю як падає долу кожух з моїх плечей, і як січе мокрими краплями по моєму обличчі пізня осінь. Я десь там, над хмарами, по ту сторону дійства. Наче поза кадром. Закриваю очі, і бачу як опале листя здіймається увись десятками зграй, вишиковується у ключі, і зникає чорною плямою на півдні. Залишаючи оголену землю, безлисті дерева, ганок і мене на поталу зимі. В розпачі я падаю на землю, намагаючись зігріти її теплом свого безумства, та пронизливий крик воронів приводить мене до тями. Я відкриваю очі й бачу, що стою над прірвою, а знизу розбиваються об скелі тяжкі хвилі океану, піняться, відходять і знову накочуються разом з уламками дерев'яних щогл і порваних в шмаття парусів. Великі, наче лелеки меви, кружляють навколо мене і несамовито кричать. Я міцно затуляю вуха руками, і роблю крок у перед. Відчуття вільного падіння захоплює мою уяву. І я здіймаюсь чайкою в небо, розрізаючи могутніми крилами бриз. Підіймаюсь з іншими до самого верху скелі на якій стоїть чоловік. Ми кидаємося до нього, щосили кричимо, що це лише сон. Та він не чує нас, і робить крок уперед. Наші крила розпадаються на пір'я, і падають на чорну землю білим снігом. Я стою горілиць на ганку, сніжинки лягають на моє обличчя, тануть, і тонкими цівками стікають долу. Сновиддя тікає у темну ніч, залишаючи лише зайців на моїх білих стінах, що мерехтять тьмяним світлом вуличних ліхтарів.
с. Хотянівка, 2019 р. Сновиддя.
