Фрагмент світлини: Ряска, сонце і корчі, 2009 р.
Серія: Ізяславські спогади.
Проєкт: Надгориння.
м. Ізяслав, Україна
О Н Д А Т Р А
Олекса відчинив холодильник – лоток для яєць на внутрішньому боці дверцят був абсолютно пустим. "Гаразд, поснідаю чимось іншим, – вирішив малий." Але ні хліба, ні кефіру не знайшов. Натомість на столі лежало три карбованці, півлітрова вимита до блиску банка з капроновою кришкою й записка від матері.
"По яйця сходи до баби Гапки. Купи хліба. Візьмеш кирпичик* сірого, якщо свіжий, бери два, і батон. Кефіру. Банка для сметани. Решту гляди не витрачай! Покладеш у сервант".
Малий удягнув теніску, зазирнув до кімнати, що правила водночас і за материну спальню, і за вітальню. Причесався як міг і побіг до сусідів через дорогу. Відчинив хвіртку, підійшов до свіжопофарбованих червоних дверей, що пахли оліфою. Натиснув на дзвінок. Через хвилину вийшла баба Гапка, худорлява, середнього зросту, з довгим сивим волоссям зібраним позаду у вузлик, вбрана у блакитну блузу й довгу синю спідницю.
– Доброго дня, – привітався малий із бабою. – Мати наказувала мені зайти до вас по яйця.
– Доброго, – відповіла жінка. – Зачекай хвилинку. Я зараз.
І зникла десь у глибині коридору. За мить з'явилася з дротяним кошиком у руках, вистеленим на дні газетою. У ньому лежало зо три десятки чисто вимитих яєць.
– Тримай, неси обережно. Гляди ж не побий. Кошика потім принесеш.
Малий кивнув, подякував і пішов додому. Щойно баба зачинила за собою двері, хлопчисько відразу ж прискорився, чкурнув через дорогу й побіг до хати. Гепнув плетінку об одвірок, розбив кілька яєць.
– От халепа, – промовив малий.
Обережно виклав уцілілі яйця до холодильника, розбиті – до кварти. Дістав із банки сало, швидкими рухами очистив від солі, врізав кілька шматків, кинув їх до пательні й поставив на запалену конфорку. Дочекався, доки сало стече смальцем, повибирав залишки шкарлупи з побитих яєць і вилив на розігріту посудину, накрив кришкою.
Поснідавши, малий почав збиратися до магазину. Вхопив матер'яну торбу, зачинив двері й, сховавши ключа, гайнув на вулицю.
– Олекса, привіт! – вигукнув Дмитро, вгледівши друзяку. – Ти чого не заходиш?
Олексій підійшов до паркану баби Марусиного подвір'я й, ставши на колоду, повис на воротах.
– Привіт, мати в магазин по хліб послала, – відповів Олекса. – А ви коли приїхали?
– Зранку.
– Що піймав? – поцікавився Дмитрів друг.
Кучерявий прийняв якомога поважнішу позу й гучно виголосив:
– Коропа!
– Та ну, жартуєш! – не повірив друзяка.
– Хто – я? Хіба я хоч раз жартував, коли мова йшла про такі серйозні речі? – обурився Дмитро.
– Та годі тобі, – заспокоїв Олекса товариша. – Ходімо покажеш.
Кучерявий повів друзяку до ночов. Відкинув брезент.
– Ось, дивись, – переможно мовив Дмитро.
В нецках плавало щонайменше зо два десятки вгодованих коропів та карасів, витиналися темними спинами з води, терлись один об одного. Дмитро вгатив ногою по ночвах – і риба заметушилася, забила хвостами, добряче захлюпавши друзів водою.
– Ого, – мовив Олекса. – Чимала компанія. На що брав?
– Короп в основному на горох, карась на черв'яка та росянку.
– Зрозуміло. Наступного разу й нам не завадило б наловити тих росянок.
– Так, – погодився Кучерявий. – Обов'язково!
– Добре, друже, піду я вже, бо в хаті ані крихти хліба. Снідати довелося самою яєчною.
– А ти куди саме прямуєш? В Яму чи до Буратіно? – запитав Дмитро.
– До Буратіно.
– Зачекай, я миттю, – мовив Кучерявий. – Підемо разом. Мені дід на тім тижні троячку дав. Зазирнемо у спорттовари, поглянемо, може, гачків чи жилки на повідці купимо.
– Гаразд, – відповів Олекса й сів на лавку, під якою дрімав Барбос.
Вгледівши пса, малий почухав того за вухом. Собацюра навіть не поворухнувся.
Хвилин через десять з'явився Кучерявий, у чистих штанях, у свіжовипрасуваній тенісці та з причесаними кучерями.
– Ти оце куди зібрався? – вгледівши товариша при параді, здивувався Олекса. – В кіно? Чи по хліб зганяти?
– Леонора з Юрком примусили вмитися та причесатись, – відповів Дмитро. – Ти ж знаєш цих двох, не відкараскаєшся.
– Гаразд, Ален Делон, ходімо.
Друзяки вийшли з двору. Барбос, який ще кілька хвилин тому спав чи то вдавав, що спить, зачувши, як скрипнула хвіртка, відразу ж підхопився на ноги й замахав хвостом, показуючи, що він не проти прогулятися з хлопцями.
– Е ні, друже, – звернувся Дмитро до пса. – Ми на майдан, то ж ти залишайся дома.
– Слухай, може захопимо заодно пляшки, – запропонував Олекса. – Однаково йдемо в той бік, могли б по дорозі зазирнути до пункту приймання склотари та здати.
– Авжеж, – погодився Дмитро.
До баби Марфиних воріт під'їхав мотоцикл. З коляски, відкинувши тент та знявши шолома, виліз Сашко. Дядько Всеволод – Сашків батько, заглушив двигун, зліз із мотоцикла, відкріпив від багажника матер'яну торбу й попрямував у двір, до літньої кухні, де саме поралася баба. Сашко ж, угледівши товаришів, вирішив зачекати біля воріт.
– Здоровенькі були, – привітався Сашко, посміхаючись. – Куди це ви добро тягнете?
– Як куди? Здавати, – не звертаючи уваги на глузливу інтонацію товариша, відповів Дмитро. – Хочемо у спорттовари зайти, може, гачків чи жилки купимо.
Сашко зміряв поглядом кількість скляної тари в сітках.
– Ну на гачки вистачить, а на волосінь хтозна.
– Це якщо якісь забракують, – відповів Олекса. – А так тут на два карбованці, шістнадцять копійок.
– У мене ще троячка від діда є, – мовив Кучерявий. – Ходімо з нами, допоможеш донести.
Через кілька хвилин трійця вже весело крокувала бруківкою вздовж укритих пилюгою парканів Козацтва – вулиці, що спускалася до мосту.
Ліворуч перед гаттю купалися діти, хлюпалися на піщаному мілководді, весело здіймали бризки. Друзяки зупинилися посередині мосту й повипинали голови за огорожу, дивлячись, як вирує й піниться вода, хлюпає хвилями об бетонні стійки і мчить далі, у нешироку річечку, що повертає праворуч, огинає верболіз і розходиться тихою водою попід скелиною, уздовж якої з десяток джерел – живлять Понору, додають їй сил. А потім знову тікає стрімким потоком, мчить долиною, увінчана по обидва боки мочарами, розливними лугами та осокорами.
– Погляньте! – випалив Дмитро, тицяючи пальцем до низу. – Он, біля каменюки, в заростях. Здоровенний пацюк!
– Де, де? – зацікавився Сашко.
– Сам ти пацюк, – засміявся Олекса. – То ондатра.
Хлопці уважно спостерігали за тваринкою, що ласувала соковитими стеблами, зачаївшись в очереті поряд із берегом.
– Може це нутрія? – припустив Сашко.
– Та ні. Кажу ж тобі, ондатра, – наполягав Олексій. – В мене дід – Іван Гаврилович – нутрій тримає в металевих клітках, там такі коні, що ого-го. До дванадцяти кіл можуть виростати. З такими великими жовтими зубами, як у бобра. А на це поглянь. Тут сантиметрів двадцять п'ять довжини без хвоста й ваги дай Боже за кіло. Яка ж це нутрія. Це ондатра.
– Може, це ще маленька нутрія, – не здавався Сашко.
Дмитро, широко розплющивши очі, уважно стежив за суперечкою друзів, бо не знав, ні хто така нутрія, ні хто така ондатра. Дорогою часом проїздили автівки, гуркотіли – крали у хлопців слова, приглушали шум греблі.
– Он бачиш, руді іскорки на бурому хутрі, і черевце світліше? – продовжував Олекса.
– Ну, бачимо, – закивали головами друзяки.
– Ото ж і воно, у нутрії не таке. Це ондатра, – констатував Олексій.
– А ти звідки знаєш? Біолог? – запитав Кучерявий товариша.
– Кажу ж тобі, що в мене дід нутрій розводить, – відповів Олекса.
– І що з того? – допитувався Дмитро.
– Що, що? У діда тих книг про нутрій та ондатр пів полиці. От я й читав, коли хворів, – скривився малий, вочевидь пригадуючи, як півтора тижні лікувався.
Владнавши суперечності, хлопці рушили далі, жваво обговорюючи різні варіанти та ситуації, що могли б трапитись, зустрінься вони сам на сам із таким гризуном у воді, без будь-якої зброї.
Піднявшись кам'яницею від мосту до перших багатоповерхівок, що вишикувалися стрункою шеренгою вздовж вулиці Шевченка, друзяки повернули праворуч, попід невисокі акації, і попрямували тротуаром у бік будинку побуту. Далі пройшли провулок, що вів до міського базару, минули магазин галантереї й зупинилися поряд зі світлофором на перехресті, біля кафе "Буратіно", позаду якого й був пункт приймання склотари. Олекса віддав сітку Сашкові.
– Ви, мабуть, ідіть здавайте пляшки, – звернувся малий до друзів. – А я в хлібний. Зустрінемося біля "Спорттоварів".
– Гаразд, – мовив Дмитро.
Олексій перебіг дорогу й попрямував до магазину – одноповерхової споруди з високими сходами, критим хідником і двома фасадними вікнами.
Зайшов у відчинені двері, з яких віяло духмяною здобою, і став у чергу.
– Чого тобі, хлопче? – звернулася до нього продавчиня – огрядна жінка в білому, з короткими рукавами, халаті, у блакитному очіпку.
– Скажіть, будь ласка, а сірий сьогоднішній? – випірнувши зі своїх роздумів, запитав Олекса.
– Так, ранішній, – відповіла жінка.
– Тоді дайте дві сірого й батон, – мовив малий, поклавши троячку на касу.
– Батон учорашній, білий кирпичик свіжий.
– Гаразд, тоді замість батона порахуйте білий.
Хлопець склав хліб у торбу, згріб до кишені решту й перейшов до іншого прилавка, за яким теж господарювала вбрана в білий халат та волошковий очіпок продавчиня.
– Дві пляшки кефіру, будь ласка, і пів літра сметани.
Жінка забрала чисті пляшки й поставила в ящик, натомість дала повні, запечатані поверх широкого горличка сріблястою фольгою.
– Сметана закінчилася, – відповіла продавчиня. – Спізнився ти, приходь наступного разу раніше.
Хлопець вийшов із магазину й попрямував до "Спорттоварів". Заходився розглядати спортивний реманент. Чого тут тільки не було: велосипеди, надувні човни, байдарки, м'ячі, ракетки, складний стіл для настільного тенісу й навіть справжній спортивний мотоцикл із червоним баком.
– Ну то як пройшла спец операція? Всі пляшки здали? – запитав Олекса, вгледівши друзяк, які намагались підкрастись непоміченими, певно, щоб налякати.
– Так, – розчаровано відповів Сашко.
– Навіть підкрастися по-людськи не можете, – глузував із товаришів Олекса. – Шпигуни з вас ще ті.
– Що? Та я, якщо хочеш знати, можу навіть повз бабиних півнів пройти непоміченим, – виставлявся Дмитро. – А ти ж знаєш, які з них вартові, нікого не пропустять, ліпше за будь-яку прикордонну собаку.
– А я взагалі можу за тобою хоч і пів дня по п'ятах ходити, – вихвалявся Сашко. – Ти й не помітиш.
– Авжеж, а чого лише півдня? – продовжував кепкувати з друзів Олекса. – Гаразд, Ріхарди Зорге, ходімо до крамниці.
Відразу попрямували до скляного прилавка з різноманітним риболовним оснащенням. Очі в малих рибалок забігали від такої неймовірної кількості гачків та грузил, волосіні, яскравих блешень та бамбукових вудлищ.
– Поглянь, – штурхнув Дмитра Сашко, – кругла рибальська гума, певно, німецька.
– Так, чудова річ, – відповів Кучерявий. – У Юрка є така, тільки нам дорого.
Олекса тим часом розглядав набори з грузилами.
– Може, візьмемо квадратну совєцьку? – запропонував Дмитро. – Тоді нам на дві, по десять метрів, вистачить, і ще на гачки з жилкою лишиться.
– Совєцька, лайно, – авторитетно заявив Сашко. – Рветься й не тягнеться так, як кругла.
– А як ловити будемо на одну донку? – приєднався до розмови Олекса. – По черзі?
– Так.
– А решта що робитимуть? – запитав Дмитро. – Черв'яків на гачки насаджуватимуть?
– Ну, доки хтось один ловить на донку, двоє інших на вудочки, а потім міняємося, – відповів Сашко, продовжуючи наполягати на своїй пропозиції. – Кажу ж тобі, бери німецьку, не пожалкуєш, вона в сто разів краща.
Дмитро задумався.
– А ти як вважаєш? – звернувся він до Олекси.
– Не знаю, я теж чув, що кругла краща, ніби в розтягнутому стані майже в півтора рази довша за квадратну, – розмірковував Олексій. – І в мотку її дванадцять метрів, а не десять. То, може, і є сенс.
Хлопці ще деякий час стояли поряд із прилавком, сперечалися та обговорювали можливі варіанти. Зрештою все ж купили риболовну гуму круглого перерізу, гачків та товсту волосінь.
– У мене є дома ще третина котушки нуль вісімнадцятої ліски, – мовив Олекса. – Можна буде зробити повідці.
– А в мене грузила, – додав Сашко. – Батько нещодавно собі на донки з олива виливав, то я два взяв.
– Добре, – продовжив Дмитро. – Нам ще потрібно рогач із якоїсь дошки зробити. А краще з вологостійкої фанери. Є в когось фанера?
– Пошукаємо в мене в сараї, – відповів Олекса. – Здається, щось є. Або ж відпиляємо смужку з того великого шматка, що нам за тенісний стіл слугує.
Друзі зупинилися біля світлофора, дочекалися зеленого, перейшли вулицю й попрямували далі.
– Олекса, скажи, а навіщо Іван Гаврилович цих щурів розводить? – звернувся Дмитро до товариша.
– Тобто? – перепитав Олексій.
– Ну це ж не свиня, не курка чи хоча б кролик, – намагався пояснити Кучерявий. – Яка з цих пацюків користь?
– Хутро, м'ясо.
– М'ясо? Та хто оце таке страшне буде їсти? – здивувався малий, скривившись. – І хутро напевно теж таке собі.
– Мені дід із ондатри шапку зимову справив, – відповів Олекса. – Нормальна тепла річ.
– І в мене така є, тільки не з ондатри, а з нутрії, — додав Сашко.
– А їдять їх в Аргентині та в Уругваї, здається, ще в Чилі та в Японії. До речі, м'ясо ніби дуже корисне, дієтичне. Взагалі й ондатри, й нутрії – переселенці, їх до Європи з Південної Америки завезли, а ті акліматизувалися, ось тепер і живуть у нас.
– А що ще з хутра роблять, окрім шапок? – все не вгамовувався Дмитро.
– Не знаю, дід Іван хутро здає до заготконтори, а з м'яса паштет робить, котлети.
– А ти куштував?
– Так.
– І як?
– Смачно, – усміхаючись відповів Олекса. – Я якось пригощу.
– Е ні, я пас.
"І чого тільки у світі немає, – гадав Кучерявий. – Це ж треба. Пригостить він мене. Та я нізащо не погоджусь, хай мене хоч ріжуть."
Розмовляючи та сперечаючись, друзяки дійшли до паркової алеї, що тяглася попід корчастим гіллям старих кленів.
– Погляньте, вантажівка майже на тротуар заїхала! – вигукнув Сашко, тицяючи пальцем у бік автівки, довкола якої юрмилося чимало перехожих.
Хлопці підтюпцем заспішили до місця подій. Наблизившись, друзяки розгледіли глибоку вм'ятину на передній частині кабіни й розбите лобове скло, уламки якого валялися довкола похиленого бетонного стовпа, у який в'їхав горе-водій Камаза.
– Ого, – почесавши кучеряву потилицю, мовив Дмитро. – Отакої.
– Лайно, а не автомобіль, – впевнено підсумував Сашко, уважно оглянувши місце дорожньо-транспортної пригоди. – На Росії не вміють робити міцних вантажівок, факт. От якби це був наш КрАЗ, він би навіть і не помітив цього стовпа.
Хвилин за п'ять прибули державні автоінспектори й заходилися щось вимірювати, записувати та розпитувати людей.
– Поглянь он на того дядька – нахилившись до Олекси, прошепотів Сашко. – По той бік дороги.
– Де? Який? – заозирався малий.
– Кажу ж тобі, по той бік.
– А, он той, – і хлопець тицьнув пальцем у чоловіка, який віддалявся від них – прудко йшов до перехрестя.
– Так, – відповів Сашко, опускаючи руку товариша. – Не показуй пальцем, ще помітить.
До розмови доєднався Дмитро.
– Хто помітить? – поцікавився Кучерявий.
Друзі стали півколом.
– Он той громадянин, – Сашко кивнув на чоловіка, який щойно зник за рогом. – Швидко, ходімо, дорогою все поясню.
Хлопці заспішили слідом.
Добігли до перехрестя й, відштовхуючи один одного, визирнули з-за паркану. Переконавшись, що чолов'яга нікуди не зник, вийшли зі сховку й рушили за ним.
– То що трапилося? – запитав Дмитро.
– Він увесь час стояв на протилежному боці, – розпочав Сашко.
– Хто – він? – уточнив Кучерявий. – Оцей?
І теж тицьнув у чоловіка пальцем.
– Так, отой попереду з портфелем, – відповів Сашко й опустив руку товариша. – Ну з вами каші не звариш. Кричать, перепитують, пальцями тицяють. Теж мені розвідники.
– Що? – почав було Дмитро. – Та я ...
– Знаємо, знаємо, – в такт один одному відповіли друзі. – Можеш повз бабиних півнів пройти непоміченим.
І хлопці гуртом засміялися.
– Гаразд, – мовив Олекса. – То що там далі?
– Так ось, – продовжив Сашко. – Він стояв і здалеку пильнував за тим, що відбувається поряд із побитим авто.
– Ну, – зауважив Дмитро, – там усі розглядали побиту автівку. Завтра все місто про це гомонітиме.
– Так, так, – підтримав Кучерявого Олекса. – А післязавтра в тих розповідях Камаз обернеться на БілАЗ, а один нещасний стовп – на десяток. Тож згоден з Дмитром. Немає нічого дивного, що цей бадіка зацікавився пригодою. Хоча в дядька справді аж занадто шпигунська пика. На щура схожий.
– Швидше на ондатру, – вставив Дмитро.
– Так ось, – намагався переконати друзів у своїх здогадах Сашко. – Щойно приїхала державтоінспекція, та ондатра заозиралася й, натягнувши кашкета на очі, заспішила геть.
Тим часом чолов'яга, за яким ішли хлопці, перед мостом звернув ліворуч на ґрунтову дорогу. Друзі перезирнулися, бо ж та вуличка бігла донизу, в долину. Тяглася вздовж хат, ховалася у високій траві між городами та лівим берегом Понори. Друзі зупинилися на повороті, спостерігаючи, куди подасться підозрюваний.
Чоловік дійшов до задньої хвіртки дитсадка, відчинив її й зник за огорожею.
– Певно, зараз пройде через подвір'я й вийде на Паоло Фонтани – мовив Сашко. – Ви вдвох ідіть за ним, а я помчав напереріз.
Дмитро з Олексою побігли слідом за чоловіком. Сашко чкурнув назад, піднявся вгору бруківкою і, звернувши праворуч, заспішив до фасадних воріт дитячого садочка.
Чоловік обережно зачинив за собою хвіртку й рушив угору алеєю, що тяглася між пральною та складами аж до гаражів, а далі до відчинених воріт. Вийшов на дорогу, роззирнувся й пішов праворуч у бік Пожежної частини, попрямував вузьким, вкритим пилюгою тропком.
"Саме вчасно, – подумав Сашко й рушив за підозрюваним, потім присів на одне коліно, потягнувся до кедів. – Нехай гадає, що я поправляю шнурівку".
За хвилину з тих же воріт з'явилися Сашкові друзі. Олексій тримав у лівій руці окраєць хліба, а в правій – пляшку кефіру. Торба з рештою продуктів була у Дмитра.
– Маскуєшся? – піднявши голову, звернувся Олександр до Олексія.
– Угу, – не розкриваючи рота, відповів зголоднілий товариш і стер долонею білі вуса від кефіру.
– Ідіть метрів з десять-двадцять позаду мене, – розпорядився Сашко. – Якщо він зупиниться, я пройду повз нього, а ви за ним, щойно підозрюваний рушить далі. Я таке в кіно бачив.
– Гаразд, – мовив Дмитро.
Тим часом чолов'яга зайшов у двір п'ятиповерхівки, що бовваніла бетонним коробом поміж решти споруд. Зупинився біля дитячого майданчика, сів на лаву, огледівся й відкрив портфель. Зазирнув туди, дістав якісь папери, швидко переглянув їх, відібрав два аркуші, склав учетверо й поклав до кишені, решту сховав у портфель.
Сашко перечепився й ледь не впав, проходячи мимо підозрюваного, намагаючись непомітно зазирнути в документи. Але втримався на ногах і пройшов повз, насвистуючи щось під носа. Чоловік посидів ще хвилин з п'ять, потім піднявся й попрямував до бетонних сходів, спустився донизу, далі алеєю до пішохідного мосту. Потрапивши на правий берег Понори, подався верхи неширокою дорогою, що виводила до готелю. Хлопці тримались трохи далі, намагались бути непоміченими. Дійшовши кінотеатру, чоловік обійшов його позаду й через сквер подався до будинку культури, зупинився посеред високих акацій, що розкинулися широкими кронами в центральній частині парку, дістав запальничку, зім'яв аркуші, підпалив і кинув на землю. Дочекався, доки догорять, і неспішно попрямував в сторону Центральної вулиці. Хлопці, які чаїлися в кущах, перезирнулись – тепер у них не було жодного сумніву щодо цього таємничого пана.
– Певно, палить якісь речові докази, – прошепотів Сашко.
– Замітає сліди, – погодився Дмитро.
Товариші вилізли зі сховку й подалися до центрального входу кінотеатру. Чоловік стояв перед величезною афішею й читав назви фільмів. Друзяки вийшли з-за рогу й ледь на нього не налетіли. Підозрюваний уважно поглянув на хлопців. На якусь мить задумався, потім повільно рушив до кіоску, що стояв неподалік, купив цигарки й швидко подався геть.
– Он він, он, – тицяючи пальцем, крикнув Дмитро. – Що будемо робити?
– З'ясуємо, де він мешкає, – відповів Сашко. – Потім вирішимо, що далі. Може, він не місцевий. Треба збити його з пантелику. Поміняймося футболками. Будемо стежити за ним здалеку, щоб знову не дременув.
Товариші кивнули й заспішили перевдягатися. Чолов'яга тим часом звернув ліворуч, пірнув у прохід, між головпоштамтом та школою, в бік Понорівського мосту. Сашко за ним. Олекса з Дмитром через майдан, вздовж шкільного фасаду. Зупинились на розі.
– Вже б мали бути, – мовив Дмитро.
– Так, але ж ми бігли, – відповів Олекса. – Зачекай ще хвильку, а я через міст, до перукарні.
– Гаразд.
Зі шкільного двору вийшов чоловік. Сашка позаду не було. "От халепа, – майнуло в голові Дмитра. – Невже щось трапилось?!"
Олекса перейшов міст, і став біля алеї, під вербами. Підозрюваний саме пройшов повз нього. Піднявся до пам'ятника – гармати, далі завернув до руїн палацу Санґушків.
– Ну все, він наш, – прошепотів Олекса. – Ми тут усі входи й виходи знаємо, кожне підземелля й кожну кімнату.
Малий перед п'єдесталом пірнув праворуч, у гущавину чагарнику, пробіг зо два десятки метрів, за мить уже був на понівечених часом та совєтами північних сходах. Швидко видерся на другий поверх, далі на дах, і за хвилину вже спостерігав із висоти восьми метрів за чоловіком, який стояв серед руїн однієї з зал.
– Ага, ось де ти, – тихо процідив хлопець. – Від нас не втечеш.
Чолов'яга саме ховав портфель під битою цеглою. Потім вийшов із палацу й подався геть, у бік Жовтневої. Олекса ж не поспівав за ним. Засмучений спустився у приміщення, де підозрюваний щойно ховав портфель. Хлопець уважно огледів місце, відкинув декілька цеглин й витяг шкіряну сумку з двома застібками. Дістався з руїн і попрямував до костелу. Там уже чекали Сашко з Дмитром.
– Ну що? – поцікавився Кучерявий.
– Впустив, – відповів Олекса.
– А це що? – запитав Сашко, показуючи на портфель.
– Та це ж його, – здогадався Дмитро. – Ого, як тобі вдалося?
– Вистежив, коли він намагався його сховати.
– Погляньмо, що там, – запропонував Сашко. – Раптом якісь таємні документи.
Хлопці сіли обіч алеї, під західною стіною монастиря отців Лазаритів, у тіняві кремезної липи.
– Ох і парить, – поскаржився Кучерявий. – Певно, на дощ.
– Було б добре, – мовив Олекса, витираючи спітніле чоло.
З Гориня потягло вільгим бризом, котрий пах рибою та осокою. В небі з'явились перші оболоки. Обережно, наче страхаючись, що його хтось почує, зашепотіло розмовами листя. Сашко клацнув застібками шкіряного портфеля, відкрив його й видобув звідтіля стос паперу. Хлопці перезирнулись. Листя над їх головами зашелестіло сміливіше. Розігнавшись широким плесом Заславського водосховища, вітер набрав сили. Пірнув потоками у віконні отвори та хідники старого палацу, завив у довгих вузьких коридорах. Виривався на зовні, й шквалом налетів на липи що росли вздовж алеї. Небом тяглися сірі отари хмаровиння. Що далі, то темніші.
– Сашко, ховай документи, – мовив Олекса. – Буде злива.
– Добре, якби ми мали якусь криївку, де могли б спокійно все переглянути. Бо ж зараз почнуть розпитувати. Що це? А це? А де взяли? А як так вийшло? – поскаржився Дмитро.
– Можемо у тебе в дровах, під шифером сховатись, – запропонував Олекса.
– Як? – здивувався Кучерявий. – Тож ми лише планували там щось будувати.
– Доки ти в Мислятині коропів лякав, я вже майже все зробив, – відповів Олексій.
– Не будуть, – втрутився в розмову Олександр, перебираючи папери.