Сонце падало за обрій, залишаючи в небі тліти лише найближчі до Бога хмари. Ті наче нічники, мляво висвітлювали польову дорогу, допоки той, хто запалює зорі, візьметься до роботи. Зашелестіла висока трава, що паводком наступала на битий шлях, і на второвану пішаницями землю обережно виповз їжак. Фиркаючи, та принюхуючись до переднічного повітря, колючий станцював декілька па, крутонувся, потім ще раз, і зник геть, в польових габах. Сутінки змінювались темрявою. А шум поля, по волі вітряниці, котра прийшла зі сторони водосховища, посилювався з кожним ударом серця, що несамовито калатало в грудях малого вуханя. Нічниці кроїли небо дивними візерунками. Той самий хтось, що на нього чекали зотлілі хмари, запалив зорі, і пустив небосхилом повний місяць. Заєць наважився, і що духу помчав дорогою в бік каналу.
– Мамо, мамо! Дивись. – закричала Софійка. – Там заєць чкурнув дорогою.
– Так, доню. Певно приносив тобі подарунок.
– За що?
– За те, що ти є, – усміхнулась жінка. - Ходімо спати люба.
І вони вдвох зайшли з балкона до спальні.
– Мамо, а як це, за те що ти є? – Допитувалась дитина.
– Це коли любиш, – відповіла мама.
– Як? Так, як я тебе і тата?
– Так, як ти мене і тата, і як тато і я, тебе?
– І так, як тато любить нас, мамо, — додала Софійка.
Вона ще трохи покрутилась в обіймах мами й заснула.
Місяць підіймався все вище, і світився все сильніше, так, що було видно навіть маленьких котенят, котрих бабуся повишивала на подушках онуці.
Київ, 2019 р.
Спогад.
Вечір просився у вікна місячним сяйвом, дивними зайцями дорожніх ліхтарів, що мерехтіли на стінах дитячої кімнати, та співом цвіркунів, котрі заповнили мелодією все село, аж до самісіньких дахів дбайливо вибілених хат.
Маленька дівчинка натягнула до носа легку опону, закрила очі, і намагалась уявити завтра.
«Воно неодмінно має бути гарним і веселим, бо ж завтра, в мене день народження, – думала вона»
Ледь чутно скрипнули двері. До кімнати увійшов чоловік і нахилився над ліжком. Дівчинка відкрила очі, усміхнулось і міцно обняла його за шию.
- Гарних тобі снів моя люба – тихо промовив чоловік.
- І тобі тато – відповіла мала.
- Спи мій янголе, завтра в тебе день народження. Певно матимеш великий подарунок.
- Татко, — прошепотіла дівчинка чоловіку у самісіньке вухо. – Я вас з мамою дуже, дуже сильно люблю.
- І ми тебе. Понад усе на світі.
- Татку, подаруйте мені спогад.
- Який спогад? - трохи здивувався чоловік.
- Такий як сніг, чи то дощ, під яким ми з тобою танцювали. Пам’ятаєш?
- Так, звісно – усміхнувся татко.
Він пригадав як вони бігли стежкою, босоніж, під літньою зливою, як танцювали, мокрі наче хлющі, на галявині, і як раділи один одному. Пригадав як вони минулого року грали в сніжки, і веселились бігаючи подвір’ям, потім падали на сніг і робили ангелів.
м. Київ, 2019 р.
