КАРАСЬ

У баби Марусиній із дідом Сашком садибі постійно роїлися родичі, а влітку тієї рідні й не злічити було. Справжнісінький вулик. Діти з онуками зʼїжджалися з усіх усюд. Одні лишалися на все літо, інші – на кілька тижнів. Хтось просто міг завітати на один-два вечори, як ото дівчата дядька Миколи – рідного брата Дмитрового татка Вовки. Ось баба і роздавала всім вказівки. Найбільше діставалося дідові Сашку та найдорослішим онукам Юркові з Лєнкою.

– Санько, ти свиням дав?! – кричала баба дідові через усю хату, стоячи біля плити. – Юрко, наріж качкам кропиви! Лєнко, поприбирай у хаті. І не чіпайте мені Дмитра з Ганькою, діти відпочити з того Києва приїхали, а ви, здоровила, їх ганяєте.

Потім баба показувалася в отворі дверей і заглядала через столову до спальні.

– Лєнко, дівчата вже встали? А це хто не застелив постіль?

– Дмитро.

– Скажи цьому неслухові, хай застелить, у нас наймитів немає, – сварилася баба. – Геть розлінилися на тих балконах у столиці. І йдіть уже снідати, локшина вистигає.

Дмитро з вудкою і кульком постукав у вікно Олексиної хати.

– Заходь, – відчинивши двері, мовив Олексій. – Доброго ранку, а де Сашко?

– Баба Марфа сказала, що батько вчора увечері забрав додому, – відповів Дмитро. – У понеділок назад привезе.

– Зрозуміло, а твої приїхали?

– Так, теж учора ввечері.

Дмитро обпер вудку на стіну й зайшов до веранди. На плиті в пательні смажилися яйця з салом.

– Снідати будеш? – запитав Олекса товариша.

– Ні, дякую, баба зранку локшиною з куркою нагодувала.

– Добре, зачекай, я зараз зберуся.

Олексій закрутив газовий балон, що стояв у кутку приміщення, і синє з жовтими кінцівками полумʼя поволі згасло. Підійшов до плити, викрутив важіль у положення «Вимкнуто», потім виделкою ловко перевернув яйця, щоб жовтки затяглися білком по обидва боки, доки пательня ще гаряча. Щедро врізав дві скибки сірого хліба і виклав на них яйця з салом. Дістав з емальованої миски пучок зеленої цибулі. Загорнув усе в газету.

– Візьмемо з собою.

Хлопці вийшли надвір. Олекса зачинив двері й поклав ключ на поличку, під покрівлю погреба. Обійшов надбудову й з іншої сторони дістав вудку.

– Ходімо.

Друзяки з вудочками в одній руці та кульками в іншій попрямували в кінець вулиці, де дорога повертає праворуч і тікає крутим схилом донизу на берег Понори, стелиться коротким відрізком між парканами й осокою і знову біжить праворуч і верхи, з низовини на гору. Хлопці перед підйомом зійшли на стежку, що тяглася вздовж узбережжя попід городами аж до греблі. Пройшли дві старі кладки, котрі ховалися в тіняві могутніх верб, і зупинилися біля першого віяла прикутих до сталевого стовпа човнів. Поклали кульки та вудки на днище перевернутої плоскодонки. Зняли взуття і засукали вище колін колоші.

– Зараз піду перевірю, – мовив Олекса і зник в очереті.

– Давай сюди! – через хвилину кричав Дмитрів друзяка десь із прибережних заростей.

Кучерявий ухопив вудки і теж зник у зеленій гущавині, поверх якої у тіняві лозняка роїлася чорними клубами мошкара.

Олексій уже сидів на високій деревʼяній вимостці, котра ховалася від погляду перехожих, що йшли стежкою, за смугою високого очерету, у дюжині метрів від болотяного берега. Дмитро подав товаришеві вудочки й виліз на кладку. Нещодавно збита споруда пляміла свіжими дошками посеред темно-зелених листків латаття, прикрашеного жовтими купавами та поодинокими білими лілеями. Трохи праворуч через увесь ставок тяглася низка потемнілих від часу стовпів, що слугували колись опорами старому мосту.

– А де кульки? – запитав Олекса.

Кучерявий мовчки шубовснув назад у воду й побрів до берега. Зі сторони стежки залунав несамовитий крик.

– Ах ти ж холера! Ану геть! Геть, я кажу! Пішов геть звідси!

За кілька хвилин з очерету вийшов похнюплений Дмитро з одним кульком.

– Що сталося?

– Та там... Там... Я на берег... А там, він... – намагався розповісти Дмитро.

– Хто там?

– Та якийсь пес, у-у-уг, здоровенний! Ухопив кульок і тікати.

– Зрозуміло, потрібно було вдома поїсти, ех ти.

– Та що я? Я на нього, він на мене... Я за корча схопився, той і втік. З кульком. І з бутербродами.

– Добре, хоч червʼяків не поцупив, бо ми з тобою зараз на сало ловили б, – засміявся Олекса й подав друзяці руку.

– Або ж на яйця, – усміхнувся Дмитро й виліз на вимостку.

Хлопці позакидали на чисту воду поплавки і, вставивши вудлища у деревʼяний держак, стали чекати, поки клюватиме.

– Мені здається, у тебе веде поплавок, – штурхнув Олекса товариша в плече.

– Ні, то вітер.

– Та кажу ж тобі, веде, витягай, бо зараз у куширі заведе, обірвеш гачок, – наполягав Дмитрів друзяка. – А запасних у мене лише один.

Кучерявий обережно підсік. І на його обличчі зʼявилася усмішка. Вудлище вигнулося, а волосінь натяглася і затремтіла. Дмитро тяг до кладки по воді щось справді чимале. Риба пручалася, тривожила плесо, виблискувала жовтою лускою на сонці. Дмитро вхопив здобич лівою рукою і притиснув до грудей.

– Це... Це... Це карась, здоровий карась! – повторював у захваті малий. – Це мій перший карась!

Потім заспокоївся, зняв рибу з гачка й кинув до кулька з водою.

– Вітаю, – Олекса простяг правицю товаришеві й міцно потис тому руку. – Початок непоганий, може, справді щось наловимо.

Хлопці постійно суперничали між собою, малювали турнірні таблиці. Кожний з них намагався переграти інших у шахи, настільний теніс. Змагалися вони й у стрільбі з лука, велосипедних перегонах, відбувалися баталії у солдатики, у що завгодно – товариші все записували в зошит і вели рахунок. Тож і риболовля не стала винятком. Рахувалася тільки та риба, яка зловлена чесно. А найчеснішим способом, на думку хлопців, була саме риболовля на вудку. У зошит можна було заносити лише ту рибу, яку ловили разом. А оскільки Сашко з хлопцями цього літа на риболовлю потрапляв не так часто, ось як сьогодні, то і пас задніх зі своїми пів сотнями верховодів, двома десятками краснопірок і менш як трьома десятками плотви. Щоправда, минулого літа він був лідером, за що отримав право відкрити сезон покурювання.

Десь із притопленого верболозу, трохи далі від хлопців, випливли дві куріпки і, смикаючи головами та клином розсікаючи річкову гладінь, подалися до двох високих кущів комишу, що росли посеред ставка. Зі сторони берега рвучко зашелестів очеретом вітер, здуваючи у воду мошкару. Зарябіло дрібнотою плесо – верховоди метушливо хапали комах і тікали осторонь, секунду-дві стояли у прогрітій сонцем верхній товщі води, а потім знову кидалися на здобич.

Хлопці то вставали і стояли на кладці, вглядаючись у поплавки, то знову сідали. Виймали по черзі вудлища з держака і, закидаючи якомога далі поплавки, тримали вудки на витягнутих руках. Риболовля потроху складалася, у кульку на двох уже плескалося зо два десятки плотви та краснопірок, трохи було й себеликів, і, звісно ж, вранішній карась витинався спиною поміж інших – хизувався своїми чималими розмірами серед решти улову.

– Ото якби сюди на росянку закинути, – озвався Дмитро, – то, мабуть, і серйозного окуня можна було б узяти.

– Певно, що так, – погодився Олекса, – але де ж ту росянку шукати?

– Сьогодні Юрко о дванадцятій ночі ловитиме їх, – пригадав хлопець. – Ходімо з ним. Побачимо, як це робиться, а потім і собі злапаємо.

– Домовилися.

І хлопці вдарили по руках.

Сонце поволі котилося на захід, час від часу ховаючись за хмарами, які гнав небом передвечірній вітер. Юрко разом з дядьками Володькою та Миколою поралися на подвірʼї – готували риболовні снасті до суботньої поїздки в Мислятин. Барбос лежав осторонь, у тіняві квітника біля садового паркана. Пес уважно спостерігав за тим, як розмотують і змотують вудки, як прилаштовують до вудлищ риболовне опорядження та перебирають, замінюють гачки на довжелезних донках.

На веранді хтось закашляв.

З дверей спершу виткнулося відро, а далі показалася і сама баба, у синьому попереднику поверх сірої спідниці та лляної сорочки, у квітчастій легкій хустці, з-під якої повибивалося сиве волосся. Старенька поставила відро на лаву, що стояла у дворі під стріхою, біля хідника.

– Юрку, ану принеси мені води на кухню. І до погреба спустишся потім, винесеш банку з салом.

Юнак відклав коробку з різними риболовними принадами, вхопив цеберко, перетнув подвірʼя і зник за червоними дверима споруди, де було встановлено колонку.

– Вовка, то коли ви їдете в той Мислятин? – поцікавилася жінка.

– Післязавтра – у суботу зранку, а в понеділок назад.

– Миколо, ти що, вихідний на заводі взяв? Як допомогти, то вихідних не дають, а як гвудки в річку кидати, то будь ласка.

– Мені на другу зміну, – виправдовувався молодший син.

– І хочеться вам туди їхати? А хліва коли мені лагодитимете? – допитувалася баба Маруся.

– Мамо, повернемося, полагодимо, он Юрко з Миколою допоможуть.

На дорозі зачувся характерний скрип упряжі.

– Певно, діда з роботи привезли, – мовила баба й попрямувала до хвіртки.

Дід Сашко працював бухгалтером у заготскоті.

До воріт підʼїхала підвода.

– Тпр-р-р! – натяг віжки кучер і спинив коней.

Віз був без задника, там сидів старий, звісивши ноги й обпершись спиною на мішки.

Візничий, дядько Іван, сплигнув з підводи і привітався.

Баба кивнула у відповідь і прискіпливо подивилася на чоловіка.

– Іване, дід що, у Яму* заїжджав?

– Ні, тьотя Маруся, оце зерно виписали і з колгоспу прямісінько до вас, – упевнено збрехав кучер.

Бабині сини спішно вивантажили мішки й позаносили їх до веранди.

– Я на стіл накриваю, – мовила баба. – Ото закінчуйте тут зі своїми гвудками, мийте руки й будемо вечеряти. Дітей Лєнка вже нагодувала, лише Дмитро десь завіявся.

– Вони з Олексою ще зранку на Понору гайнули, – відповів Юрко. – До заходу сонця будуть.

Усі сідають вечеряти, чекають діда Сашка. Старий умощується на своє місце. Кидає оком на стіл. Мовчить, не їсть. Ніхто не їсть. Дід дивиться на бабу, баба – на діда. Через хвилину баба здається і йде до мисника, дістає чарку й ставить ту біля старого.

– Миколо, ану налий хлопцям, спробуємо, що це воно таке, – командує дід.

– А то ти не знаєш, холера, що воно таке, – втручається баба.

Дядько Микола відкорковує пляшку й розливає по чарках. Дід випиває, за ним і хлопці. Старий задоволено крекче, кладе поверх скибки чорного хліба шматок сала, товче цибулю об сіль, смачно кусає. Підсовує до себе миску з борщем, розмішує сметану, їсть. Баба час від часу бігає на кухню – то холодцю принесе, то хрону. Вечеряють, розмова йде. Юрко дорізає хліба, слухає. Баба цікавиться, як там у Києві. Дід – як там на заводі. Сини питають, як батькам тут ведеться. Ото слово за слово, уже й про життя поговорили, згадали Чорнобиль, поминули чемпіонат світу з футболу, дійшли й до риболовлі.

– Гарний рибалка і на Понорі коропа впіймає, – каже дід.

– Тату, та звідки тут коропи? – сперечається старший із синів.

– Та і я не чув, щоб хтось їх тут ловив, – підтакує молодший.

– Ану ходімо на річку, – наполягає старий. – На вечірнє клювання, візьмемо по вудці й побачимо, хто більшу впіймає.

– А ходімо, – погоджується дядько Вовка. – Миколо, ти з нами?

– Так, – киває той і встає з-за столу.

Чоловіки виходять на вулицю.

– Юрко, принеси нам червʼяків, – каже дід. – У тебе завжди є, я знаю.

Юнак перехиляється через садовий паркан, у квітник. З пів хвилини порпається і видобуває назовні бляшанку, усю в дірках, простягає дядькові Володьці. Компанія нашвидкуруч збирається, Юрко з ними. Ідуть на річку, тією самою дорогою, що зранку йшли Дмитро з Олексою.

Спустившись до берега, перед підйомом повертають ліворуч на стежку. Дід далеко не йде, прямує до першої ж кладки під вербами, другу займає дядько Микола. Юрко з Дмитровим батьком ідуть далі, минають віяло прикутих до стовпа човнів, далі ще одне.

– Ось, гарна кладка, – каже дядько Вовка. – Ото де старий міст був, іди туди, а я на тій, що праворуч, сяду.

Юрко обережно ступає дошками, ті скриплять, прогинаються. Юнак вмощується на деревʼяне сидіння й розмотує вудку.

Олекса штурхає Дмитра.

– Глянь праворуч, Юрко сидить, а далі твій татко.

Малий дивиться й дивується, бо ж його брат вважає, що Понора – для дітей, а гідні рибалки тут не ловлять.

– Юрко! – гукає Кучерявий брата. – А що тут професіонали роблять?

– Дід змагання влаштував, – відповідає юнак.

Дмитро ще більше дивується, бо ж ніхто з онуків ніколи не бачив діда з вудкою.

– А де він?

– Там, у вербах, з дядьком Миколою на старих кладках сидять. Усе, тихо! – відмахується Юрко від надокучливого малого.

– Добре, ви тут змагайтеся, а я додому побіжу, потім розповіси, хто переміг, – каже Олекса і злазить із вимостки у воду. – Там уже, мабуть, мати нервує, та й завдяки тобі, друже, вже і їсти хочеться. Рибу сам порахуєш, мої з відрізаними кінцями на хвостах.

Родичі ще з годину сидять, комарів годують, один на одного поглядають. Але рибалять, бо ж змагання є змагання. Першим здається дядько Микола.

– Тату, годі вже, – дивиться на годинник дядько. – Мені ж іще на «Піщімаш» велосипедом їхати.

– Добре, іди погукай хлопців.

Усі збираються біля кладки, де рибалив дід. Викладають трофеї на траву обабіч стежки.

Дід кладе поряд своїх три гарних, з долоню, карасики.

– А линка хто піймав? – питає старий.

– Юрко! – відказує дядько Вовка.

– Гарний линок. Ось бачте, і окунь є, і плотва, і краснопірка, карасі водяться, а ви кажете, немає що ловити, – повчає дід хлопців. – Дмитре, а ти чого не показуєш свої здобутки?

– Так я ж з ранку... – почав було онук.

– Ану неси сюди, – наполягає дід.

Дмитро висипає свій улов. Компанія змикається довкола хлопця.

– Ого, чималий лапоть, у цьому карасеві, мабуть, грам чотириста.

– Молодець, сину, – тріпоче дядько Вовка малого по кучерях.

Дід лізе в кишеню, дістає гаманець, звідтіля – троячку.

– Тримай, ось тобі й призові, – простягає старий Дмитрові купюру.

Хлопець дякує і задоволено ховає гроші.

Вечоріє. Сонце тоне за мостом у зеленій гущавині, тягне свої руки-промені в небо, хапається за хмари, намагається врятувати день. Старий гордовито йде попереду, трохи позаду – сини, Вовка з Миколою, а поруч із ними – дідові онуки, Юрко з Дмитром. Тихо спілкуються, ніби бояться злякати повечірʼя. Ось уже й на свою вулицю звернули. Ідуть не поспішаючи, насолоджуються кожним кроком, кожною зіркою, що спалахує в уже темному небі, кожною хвилиною буття.

с. Хотянівка, грудень 2022 р.

* Яма (місцева народна назва) – магазин, на цокольному поверху якого знаходились пельменна та гастроном.

*Сезон куріння – хлопці не курили, але бувало часом могли в дядька Миколи, чи то дядька Петра поцупити цигарку, що було неабиякою подією, й сховавшись десь за сараєм викурити, одну на трьох. І потім ще довго виставлятись перед іншими хлопцями цією пригодою.