Бісова хвороба. Мав би працювати, натомість дегустую пігулки, п'ю чай, і час від часу досліджую температурний стан свого тіла. Задоволення, ще те. Але можна думати, мріяти, і навіть писати. Розпалив чавуну піч, дивлюсь як танцює за склом багаття. В хаті насправді тепло. Але мені подобається підкидати дрова, слухати як вони тріщать, і як гуде в піддувалі вітер. Прибігла сіра Моллі — елегантна британка; муркотить, треться об мої руки, ходить навколо очертом, всіляко заважає набирати текст. Поступаюсь їй місцем біля печі. Кішка лягає на овчину, витягується, потім перевертається, і нарешті скрутившись клубочком закриває очі. Спить. Роблю собі чергову червону чашку чаю, і йду на другий поверх. Підходжу до скляних дверей. Спочатку погляд падає на путівець, що тягнеться полем до автобусної зупинки й магазину; далі — на дорогу, котрою мчать автомобілі, і нарешті, ковзаючи сільськими покрівлями — на Київ, що ледь видно у ранковому мареві біля самісінького горизонту. П'ю чай і вдивляюсь у розмиті млою міські обриси. Ті підперли тяжке осіннє небо, і по мірі того як хмари стають темнішими, геть розчиняються в ньому, тануть, залишаючи мене на одинці з полем і чорним вороном, що кружляє над ним. Птах робить ще декілька кіл і сідає на високу металеву опору лінії електропередач. Скільки я пам'ятаю, скільки той ворон і сидить там, за будь-якої погоди й в будь-яку пору року. І жоден птах, гуртом чи поодинці, малий чи великий, не здатен його звідти зігнати.
с. Хотянівка, 2019 р.
