top of page
IMG_7838_цшч.jpg

 

Минь

Асоціативна історія, до фото проєкту

Українське Село. Кобзар.

 

Листя опало, трава змарніла, небо затягло суцільними хмарами, земля чекала зими. Вітерець погойдував пагілля дикої груші, що тяглося свічками догори, чорний ворон колував над селом, а юрба горобців сварилася з котом, котрий пильнував за ними, примостившись біля похилого плоту.
Софійка закрила дверцята печі, в яку вона щойно підкинула дров, ширше відкрила піддувало, щоб збільшити тягу, і груба потужно загула. Дівчинка загорнулася в картату вовняну хустку й сіла на лаву біля вікна. Її великі сині оченята допитливо вивчали осінній простір за вікном. Дні стали короткими й надворі швидко темніло. Біля клуні порався дід, а довкола нього бігав Рябко. Вона з цікавістю спостерігала за тим, як старий збирає свої риболовні приладдя й прилаштовує їх до велосипеда.
– Бабусю, а куди це наш дідусь збирається? Невже на риболовлю? – звернулася мала до баби, котра щойно ввійшла до хати з повнісіньким відром води.
Із сіней потягнуло холодом і вологою.
– Так, на риболовлю, сонечко. От захотілося нашому діду миня, то й збирається.
– А що таке «минь»? – здивовано запитала Софійка.
– Риба така, онучко, трохи схожа на сома, але смачніша й ловиться з першими приморозками по темному.
«Дивно, – подумала мала. – Я ніколи не чула про таку рибу. Потрібно буде в шкільній бібліотеці подивитися чи діда розпитати».
Тим часом старий перекинув праву ногу через раму велосипеда й рушив разом із Рябком, що біг поруч, убік Десни. Поки дід доїхав вузькими вуличками до широкої дороги, що ділила село навпіл, день обернувся на сутінки, а легіт – на вітер. За пів години старий дістався річки, що омивала південно-східну околицю села, зліз із велосипеда й притулив його до велетенської верби, котрих тут, уздовж берега, було чимало. Рябко відразу рвонув до води. А старий заходився збирати хмиз. Місяць, що здійнявся над горизонтом, світив достатньо яскраво, і дід не запалював ліхтарика, заощаджував батарейки. Обклавши місце вогнища невеликим камінням, чоловік швидко розвів багаття. Пагілля затріщало, зашипіло й потяглося жовто-червоними язиками за вітром. Дід зачекав ще хвилинку, поки ватра добре розгориться, перерубав суху гілляку на кілька полін і кинув їх у вогнище. На верболозах заграли відблиски полум’я, що охопило сухий рубанець, а тепло приємно торкнулося дідового обличчя. Рухи старого стали неквапливими. Він дістав із мішка загорнутий у газету свіжий шматок коропа й поклав його на камінь. Потім пошукав у широких кишенях ножа, торкнувся леза великим пальцем, задоволено усміхнувся у свої білі пишні вуса та й заходився нарізати філе риби невеликими кубиками. Рябко примостився неподалік багаття й уважно спостерігав за господарем. Той помив у річковій воді руки, добре обтер їх ганчіркою та й пішов відв’язувати від рами велосипеда вудилище з маленькою котушкою. На неспокійному плесі річки витанцьовувала місячна доріжка. Вітер часом зривався на буревій, піднімаючи над землею листя та ламаючи сухе пагілля дерев. Старий підняв комір куртки й сів поряд із собакою, що грівся біля вогнища, почав протягувати волосінь крізь кільця вудилища. Потім підв’язав грузило й дістав із мішка круглу бляшанку з-під цукерок, відкрив її, одягнув окуляри й увімкнув ліхтарик. Вибрав потрібний гачок, примружив очі й швидкими вмілими рухами прив’язав його до волосіні. Насадив на нього шматочок коропа, підійшов до самого краю берега і вправно закинув наживку у воду. Прилаштував снасть на рогач, до снасті підвісив мідний дзвіночок і повернувся до багаття.
– От і добре, – пробурмотів дід, витягаючи з внутрішньої кишені піджака кисет із люлькою, сів на мішок і заходився набивати чашу тютюном. Десь поряд тріснуло сухе галуззя, потім знову й знову. Собака підхопився й загарчав, шерсть на його спині стала дибки. Старий поклав псу на голову свою величезну руку.
– Тихіше, Рябий, чого розходився? – заспокоїв дід чотирилапого.
До них наближалася людська постать, неквапливо, впевнено, ніби карбуючи кожен крок важкими чорними черевиками. Поли довгого вбрання полоскав вітер, на голові накинутий капюшон, а в руках довга палиця. Наблизившись до рибалок, особа привіталася.
– Здоров будь, чоловіче. Миня ловиш?
– Так, дасть Бог, буде й минь, – відповів дід.
– Погода гарна, кращої годі й очікувати, має клювати.
– Авжеж, – погодився старий і жестом запропонував чоловікові сісти на сусідній камінь.
Незнайомець кивнув на знак подяки й присів на вказане дідом місце по той бік багаття. Витягнув руки ближче до ватри, загорнув ними повітря, як загрібають збіжжя з мішка чи воду з джерела, потер долоні, ніби розтирав колосок пшениці, перевіряючи його якість, і скинув капюшон. Дід глянув на подорожнього, той дивився прямісінько йому в очі, на якусь мить старому здалося, що перед ним сидить дитина, дуже схожа на нього малого. І спогади забубоніли рясним дощем по металевим перекриттям його пам'яті. Старий закрив очі. Стало тепло. 


* * *


Ніч тихо задзвеніла цвіркунами, запахла полином і задиміла туманом над гладеньким плесом річки. Із глибин пам’яті спливали картинки й поставали яскравим сном. Старий бачив, як він – малий Тарас, лежить горілиць біля багаття, що тліє червоними вуглинами, і милується на диво зоряним небом. Здавалося, простягни руку й вхопишся за бур’ян, що зростає обабіч Чумацького шляху.
– Тарасе, ти тут? – озвався сліпий до малого.
– Так, діду, – відповів хлопчик.
– Певно, витріщаєшся на небо?
– А звідки ви знаєте? – здивувався Тарас.
– Знаю, бо сам зараз залюбки виглядав би комети та загадував бажання. Принеси мені холодної води й подай кобзу.
Тарас оглянувся навколо, подав сліпому кобзареві інструмент, вхопив глечик і побіг вбік лісу, де він ще звечора запримітив джерело.


* * *


Задзеленчав мідний дзвоник, загавкав пес. Чоловік стрепенувся й відкрив очі.
«Трясця її б взяла ту старість, – подумки вилаявся дід. – Певно, заснув».
Швиденько кинув оком на незнайомця, той сидів на тому самому місці, де й раніше, потім на велосипед і Рябка. Тяжко підвівся, підійшов до самого краю надбережжя, обережно зняв дзвоника, поклав той до кишені й плавно, наче диригент, підсік вудку. Одразу ж дідові руки відчули неабиякий тягар на тому кінці снасті, волосінь натяглася та забриніла, мов струна кобзи. І спогади знову захопили свідомість старого. Він наче був поряд і переглядав події осторонь.


* * *


Гуркіт води, що долала пороги, колихав довколишній простір.
– Чуєш, Тарасе, так реве могутній Дніпро. Пишається своєю козацькою славою. І чути його скільки вистачить твого погляду й ще далі, аж до Варшави, Литви та Московії. Стогне за зрадженою вольницею. Гнівається на нас, убогих, що топчемо його береги без діла. Немає від нас користі.
– Діду, а чого ж немає?
– Бо наче сліпі кошенята.
– Ми не кошенята й не сліпі, – обурився малий. – Це ви сліпі, – випалив Тарас і відразу ж пошкодував, що не стримався й дорікнув діду його вадою.
Та старий кобзар анітрохи не знітився. Провів довкола себе рукою, намацав малого й притягнув його до себе.
– Для того щоб бачити кривду, непотрібно мати очі.
– А що ж тоді? – здивувався хлопчик.
– Серце, Тарасику, потрібно мати серце, а не ті каменюки, що лежать у наших грудях.


* * *


Сотні голок штрикали старому в ноги. Той аж зціпив зуби. Огледівся довкола – стоїть він по коліна в крижаній воді, міцно тримає вудилище, а Рябко бігає берегом, припадає на передні лапи, лається, аж захрип.
«Хто ж ти такий, незнайомцю?» – подумки запитав себе дід.
На тому кінці добряче смикнуло. І стомлені старечі руки ледве не впустили вудку.
– Спокійно, рибо, зараз я трохи віддам тобі волосіні й ти вгамуєшся, – прошепотів старий.
Він послабив натиск великого пальця на котушку, і та почала розмотуватися швидше. Над річкою залунав гучний тріск.
«Певно, то перша крига на тихій, не такій швидкій, як на цьому березі, течії, – промайнуло в голові рибалки. – Потрібно швидше вибирати волосінь, бо якщо одновусий суперник заведе її в зону кригоходу, снасть не витримає». Обережно, крок за кроком, старий позадкував до берега. Ставши на тверду землю, повільно пішов уздовж узбережжя, то піднімаючи якомога вище, то опускаючи до самої землі вудилище для того, щоб оминути перешкоди. Метр за метром дід намотував волосінь на котушку. Великий палець лівої руки кровоточив, м’язи боліли, мокрі ноги зводили судоми, а по обличчю струменів піт. Та чоловік не здавався. Риба піднялася ближче до поверхні, й пішла проти течії.
– То в тебе є ще сили, – прохрипів рибалка. – Тож і в мене вони знайдуться.
Старий притримав волосінь, давши можливість рибі закласти велику дугу, і теж пішов проти течії. Зробивши кілька кроків, він знову почав швидко вибирати волосінь, щоб не дати супернику можливості для маневру. Потрохи відстань між рибою та рибалкою скорочувалася. Минь розвернувся, пориваючись піти на глибину, та старий встиг вивести його до краю ями. Риба зачаїлася. Дід спробував її підтягнути, та марно.
«Мабуть, знайшла якийсь прихисток на дні річки й залягла», – подумав старий.
Чоловік відійшов добрих зо три десятки метрів ліворуч і, високо піднявши вудилище, спробував знову витягти плоскоголового зі схованки. Цього разу вийшло. І риба почала поступатися позиціями, віддаючи все більше волосіні рибалці. Згодом неподалік берега пролунали могутні сплески. Дід увійшов у воду й міцно вхопив обома руками рибу під зябри. Витягнув на каміння, перевів дух і лише тоді здивувався розмірам миня. Той був понад метр завдовжки й, певно, мав майже дюжину кілограмів ваги.
«У нас такі вже давно не водяться, – міркував дід. – То звідки ж ти?».
– Цей приплив разом зі мною, – відповів йому подорожній.
Старий поглянув на гостя, і серце його заколотилося ще сильніше. На діда дивилися крижані, позбавлені людського духу, очі. У голові запаморочилося й прогуркотіли постріли…

* * *


…Завив східний вітер, плутаючись в дротах телеграфу, його підхопили вовки, далі закричали червоні командири, а за ними й сторожові пси. Кобзарів та їхніх поводирів вивели з вагонів, вишикували й повели вздовж ланцюга озброєних довгими гвинтівками солдатів, до свіжовиритої траншеї. Наче за командою, здригнулося гілля, і сніг, що прикрашав крони дерев, опав на землю разом із кобзами. Сполохані ворони піднялися в небо й закружляли чорною хмарою над станцією. Передноворічний простір вмить наповнився білими цятками, що налітали на темні постаті з сірої мли, намагаючись замалювати гріхи, котрі падали на українську землю тяжкими каменюками, забираючи тисячі й тисячі безневинних людських життів…


* * *


– Хто ти? – запитав дід гостя.
– Я твоя смерть, чоловіче, – відповів подорожній.
– То забирай мене!– крикнув дід.
– Не можу.
– Чому?
– Ти ще не все згадав, не все розповів нащадкам.
м. Київ, 2020 р.

bottom of page