top of page

Творчість / Оповідки / Клятий веселик

510_.jpg

 

Клятий веселик

Асоціативна історія, до фото проєкту

Українське Село. Оповідки.

 

Осінній вітерець легенько смикав дівчинку за поділ полотняної сорочки, та кидав долу змарніле дубове листя.
Софійка стояла на пагорбі і спостерігала, як над полем, що тягнулося аж до самого горизонту, колує журавель.
- Мамо, а вже можна на веселика казати журавель?
- Так доню, то по весні не варто, бо будиш весь рік журитися.
- Так, як тітка Михайлина?
- Так люба, так, як тітка Михайлина.
- Мамо — все не вгамовувалась Сонечка. - А журавель високо літає?
І підняла руку, показуючи пальцем на птаха, що широким очеретом кружляв низькими хмарами описуючи величезні кола.
Мати посміхнулась, присіла і ніжно пригорнула свою дитину.
- Ні, мій янголе.
- То зима ранньою буде?
- Так, ранньою.
Софійка похнюпилась, розчаровано зітхнула, розвернулася і пішла в бік криниці. Тупнула босою ногою об землю.
"Клятий веселик — подумки бідкалась вона, — І чого він не хоче високо літати?"
Біля колодязя, мала вмостилась на великому, порослому мохом камені, і почала малювала різочкою на землі бессарабських волів. Потім, ще домалювала мажу повну солі та сушеної риби. Підперла голову руками й задумливо дивилася на свої малюнки. Вона уявляла як довжелезна валка, тягнеться степом, піднімаючи куряву аж до самих хмар. Як поряд з возами ідуть чумаки, і співають пісень. І як десь там, серед них журиться її тато.
" … Занедужав чумаченько, упав та й лежить,
Жалується отаману, гей, гей, голова болить.
- Отамане, отамане, батьку мій рідний,
Бери мої воли, вози, гей, гей,
Та й до дому йди.
Скинув чумак сіру свиту, скинув ще й кожух,
А сам припав к сирій землі, гей, гей, оддав Богу дух.
А в неділю рано-вранці та вдарили в дзвін .. "
Софійка так реалістично все це уявила, що аж заплакала. Вона дуже скучила за татком і бігала щодня на пагорб край села виглядати чи не їдуть бува чумаки. Дитина переживала, що ранні холоди застануть валку в дорозі, татусь заслабне, і більше не повернеться до неї, як ото того року чоловік тітки Михайлини.
Вітер посилився, і поземок погнав широкою стежкою посохлий на попіл сірий ґрунт. Завіяв волів з мажою, що їх малювала Софійка, та сипонув пожухлої трави до корита, котре стояло неподалік сільської криниці. Заскрипіли млини, зашелестів дуб, заряботіло плесо річки. Журавлі спускались на жовте поле. Дівчинка ще трохи посиділа, дослухаючись до звуків, що їх принесла вітряниця, скочила на ноги й побігла до дому.
Зайшовши до садиби зі сторони польової брами, мала пройшла порожньою возовою, де попід однією зі стін стояли засіки під сіль та рибу; під іншою — дбайливо складений різноманітний реманент, ще не різьблені ярма та задники. Завітала до комори з кадубами. Далі присіла біля молодої груші, що її того року привіз з півдня татко. Підійшла до гарби, запорошеної залишками сіна. Поряд сидів дід і палив люльку. Софійка обняла старого.
- діду, а розкажіть про Шпаків шлях.

Старий погладив онуку своєю величезною, наче лопата, рукою. Ніжно та обережно. Здавалося, що він боїться щось порушити чи зламати. Дід і справді був кремезний, зі змарнілим від тяжкої праці обличчям, і повислими сивими вусами, довгими міцними руками, наче ото один з тих млинів — велетнів, котрі стояли дозором з південної сторони села.
Старий не надовго задумався, ніби пригадуючи якусь з тих історій, що з ним траплялись замолоду, коли той ще чумакував. Затягнувся димом, випустив оболок сизого курива, прикрив пальцем керамічну чашу, глянув на дівчинку своїми ясними, трохи примруженими очима.
- Серденько, старий я вже, що й пригадати не можу, не хвилюйся, татко скоро повернеться.
- а звідки ви знаєте?
- знаю маленька, бо ж вже скоро час. Господь його не покине.
Дід знову затягнувся і випустив черговий сизий оболок. Вітер підхопив його і поніс до сільської брами. Старий чумак все відмінно пам'ятав, так ніби це було вчора. Пам'ятав тяжкий і виснажливий, сповнений небезпеки шлях, пам'ятав як може бути скрутно, як щемить серце, і як стогне душа за рідним домом. Йому було шкода онуку, тож він не хотів зараз нічого розповідати, та й роботи було ще вдосталь.
Пройшло чимало часу з того дня як Софійка почула у вісні пісню, і ще до сходу сонця побігла до млинів, дивитись чи не їдуть чумаки. Простояла так майже годину, вглядаючись в далечінь, заслабла і довго пролежала в хаті. Зараз вона сиділа на лаві біля вікна і розглядала припорошене знадвору скло, далі сад, і польову браму де стояла мати з дідом, і чоловіка біля них, що щойно зліз з коня. Серце дитини забилось частіше.
"Так це ж, дядько Петро, — пізнала чоловіка Софійка.- Отаман таткової валки. А де ж татко?" Було видно, як мамині ноги підкосилися, і дід підхопив її. Ще зо дві хвилини люди біля брами про щось розмовляли.
"Отак і до тітки Михайлини торік приїздив дядько Петро. - Пригадала дитина".
Вона не відчувала себе від горя, яке просякло її наскрізь, кожну частину її тіла, одночасно і неймовірно боляче. Хотілось кричати, але горло настільки пересохло, а в грудях влаштувалась така тиснява, що дівчинці тяжко було навіть дихати. 
Вона обережно злізла з лави. Стіни хитались, перед очима марилось, а підлога вирувала гірською річку, що намагалась її збити з ніг. Пройшовши декілька кроків, мала перечепилася, впала, і боляче забилась. Та вона не звертала на це уваги. Підвилася, сперлася на одвірок і подивилась в сторону поля. Роздався характерний, лише притаманний мажам скрип. За пагорба показались роги, потім погоничі й нарешті сам віз.
На ганку гралися котенята, веселі й безтурботні. На дерев’яних сходах розтягнулась кішка. Побачивши дівчинку, тваринка схопилась на лапи, підбігла до неї і замуркотіла.
Біля воріт метушилися люди. Дід разом з дядьком Петром допомагали чоловіку звестися на ноги.
- Татко, таточко. Татусю, татусю! – Спочатку тихо, а потім зовсім голосно, так аж зриваючись на шипіння, свист чи хрипіння.
Софійка підхопивши кішку, і побігла в сторону польової брами.
Автор: Олексій Колобов.
с. Хотянівка, 2019 р.

 

bottom of page