Млин, дорога, багнюка, Українське село, Українська історія, Українська культура, Українське мистецтво

       Інколи мені здається, що я підіймаюся високо в небо, і дивлюся на того себе, що залишився на землі. Спостерігаю, як той, інший я, йде полем торкаючись верхівок високої трави. Відчуваю його подих, ритм, і насолоду яку він отримує від візуального дійства осені. Бачу плин його думок, прагнення, та бажання. Я поряд і одночасно далеко, попід самісінькими хмарами, в хмарах і над ними. Я знаю його краще за інших, і водночас потрібно ще добре пошукати людину, яка була б мені більш чужою ніж він. Потім я падаю, швидко, неймовірно швидко, наче сокіл на свою здобич.

Він достає блокнот, олівець і починає писати. Слова, що їх нашіптує свідомість вражена витівками уяви, лягають сірими реченнями на білий, мов стіна сільської хати, аркуш паперу. Щось перекреслюється, щось лишається в оригіналі, дещо видозмінюється. Потім знову, швидко, щоб нічого не впустити, слово за словом будуються речення. Вимальовуються образи, народжується вітер, шумить струмок, здіймаються у височінь птахи. Перші хвилі, сповнені відчуттів, та переживань тікають піском назад в океан, залишаючи лише маленькі потічки, що сльозяться прозорою кров'ю на земному тілі. І я розумію — мені пора повертатись. Він перегортає перший аркуш, і я знову стаю ірраціональним, метафізичним. Я вдома. Немає на землі більш затишного місця, ніж жерло вулкану. Несвідоме, вибухає. Височенні стовпи шматків породи та попелу тягнуться вгору, затуляють сонце щільним полотном, крадуть світ речей, полишаючи Його на поталу невідомого, того, що немає меж, кордонів, чи будь-якого виміру. З часом курява розсіюється, опускається на землю попелом, падає камінням, лягає новими словами на білий аркуш паперу.

Я йому більше не потрібен, принаймні зараз. Тікаю далеко у минуле. Йду полем серед степу, поряд чумацьких маж. Розпалюю багаття і тугою лягаю на серце козака. Лину піснею, що співають парубки та дівчата біля скрипучого млина. Тягнуся битим шляхом між селами та містами. Я різний, з безліччю тіней і подоб, з безкінечністю образів і думок. Я наче глина, що може стати цеглою в найкрасивіших архітектурних творіннях, або ж залишитись покладом в надрах землі.

Він знову сидить з блокнотом і олівцем, малює мене дитиною, жінкою, далі зображає криницею, розпачем в очах вдови, і дурною усмішкою на устах п'яниці. Він геть не знає мене. Ми такі чужі. Я знову потрібен йому. Він сидить і малює при світлі настільної лампи, в кріслі за столом, біля печі, так ніби навкруги поле, велике, неосяжне, зі східними горизонтами по обидва боки. З металевою кліттю, де вони разом з диким звіром замкнуті з середини. Навколо зім'ятий папір, наче грудки снігу, що тануть у весняних променях, зрошуючи спраглу до життя землю. Він спокійно дивиться в очі голодного вовка. Він занадто його любить, щоб я міг стати свинцевою кулею. Бо я і є вовк, що спалахує люттю, щоразу коли сонце сідає за обрій. Йому так потрібне поле з двома східними горизонтами, білим столом, блокнотом і олівцем. Йому так потрібен я. І я знову падаю соколом до землі.

Обидва сонця стоять у зеніті. Слова втілені в малюнки постають фотографічними зображеннями. Кадр за кадром, камера записує інформацію на карту. Я зроджуюсь реальністю сповненою тіней, історії та відчуттів.

с. Хотянівка, вересень 2019 р..

 

Шотландськими кометами зорі ріжуть небо, наче празький торт, лягають шматочками спомини. Лякають солодким присмаком прийдешнім з шумом вчорашніх гуків. І падають безладом у сповнене сьогодення. Заплющую очі, втягую дим вірджинії, і відчуваю подих осені, що гине прохолодою на моєму обличчі, спогадами у заповненому солом'яним питвом келиху. Гомін тікаючих з реальності звуків кличе за собою. Рудий блокнот падає долу. Ніч тане у хмаровинні прийдешнього з моря скипню. Я кутаюсь у вовняну платину, з божевіллям оголеним на моєму столі й в моїх думках. Підкидаю дрова у чавунну піч і витягую руки. Багаття тріщить подимщиною у майбутніх кроках, палає червоним кольором у моїх синіх очах. Рими рвуть простір у сивій, наче ранкове мариво, голові. Та мені байдуже, бо що може бути краще за волю, котру дарують шотландські комети, в чорному, мов смола небі.

с. Хотянівка, 2019 р.

* * *

річка, каміння, берег, Дніпро, Київ, Оболонь

 

       Босоніж, по щиколотки у воді, і думками десь по під плесом річки. У вечірніх сутінках, що наповнили простір до самого неба. Те мерехтить несміливо зорями й вогнями залізних птахів, що світять у хмарах нічними ліхтарями, вказуючи шлях людським душам. Горілиць виглядаю їх, чекаючи на спуск затвору. На довгій витримці річка хвилями розмиває обриси й лягає на матрицю білим туманом. Чіткими і ясними залишаються лише каміння, думки та право на надію.

Оболонська набережна, Київ, 2012 р.

* * * 

Нематеріальна сутність світлопису, ось, що є основною складовою світлини.

Мої світлини, це лише віддзеркалення Ваших відчуттів.

Мистецтво твориться саме під час споглядання глядачем твору.

Насправді фотографа відрізняє від глядача лише можливість натиснути на кнопку затвора фотокамери.

Світлопис потрібно любити. Не скільки розбиратися в його тонкощах, скільки просто любити.

Ігноруючи мистецтво, ми втрачаємо здатність, не лише позитивно мислити, а й мріяти.

Саме поезію світла, збуджує мою уяву глядача набагато сильніше чим будь-що інше. Зачаровує і полонить.

Інколи варто бути не лише фотографом, але й глядачем.

Так, безперечно, мистецтво це основа, невіддільна (частина/ознака) складова свободи людини, нації, країни.

Глядач – ось, мій найцінніший скарб фотографа.

Лише глядацька уява робить вас митцем.

На сам перед я працюю зі світлом, решта – вторинне, або ж взагалі не має значення.

Я вірю в силу історії так само щиро як і в силу світла.

Саме Почуття є паливом Мистецтва.

Інколи цінність, саме в безцінності предмету, вчинку, почутті чи людини.

Світлопис, як і музика, не потребують перекладачів. Гадаю, час новітнього, без концептуального, вільного від пояснень, але наповненого почуттями мистецтва вже не такий і далекий.

Саме уява робить Вас фотографом, тому що ваші світлини робить світло.

Для мене Глядач є співавтором, причому, не менш важливим ніж саме Світло.

Безперечно, мистецтво є основною ознакою людяності суспільства.

Первинність зображення у світлописі, для мене є такою ж природною, як і віра в Бога.

Світлопис за своєю полюсністю, чи не єдине явище, таке близьке до суперечливості людської природи.

Мистецтво — це прояв усвідомлення, що саме почуття та відчуття є суттю життя.

Світлопис, це щось поміж двох світів, матеріального і духовного. Десь між розумінням і почуттями.

Світлопису не можливо навчитись, його можна лишень побачити.

Процес споглядання, і його довершена форма, є так само важливим для фотографа, як і для мистецтвознавця.

Не можливо завершити те, що лиш можна спробувати створити.

limited edition photo prints