Галерея художніх творів Олексія Колобова
ПРОЄКТИ
2008 - 2011 роки.
Збірка світлин, які було знято в 2008-2011 роках в Києві на території Аварійного містечка, що біля ст. метро Чернігівська (таку назву воно отримало тому, що за часів СРСР там проживали так звані «аварійники» котрі працювали на одному із заводів, на якому саме – не пам'ятаю ). Хоча є декілька історій походження назви вище згаданої місцевості. Світлини, що опубліковано нижче було знято в тій частині містечка, що на сьогодні знесена а на місті старих двоповерхових будівель стоять нові багатоповерхівки.
з 2008 - . . . . роки.
“Від повіву до ритмічного повівання, міняючи напрямки і площини, від поруху до поривів, змінюючи силу звучання, від ніжного шелесту до завивання – вабиться київськими подвір'ями осінній вітер. Закручує опале листя в неймовірному танго. На майданчиках і тротуарах самотньо стоять порожні столики кав'ярень. Перехожі кутаються у шалі та накидки. Небо хмуриться та шаленіє, жене сіру отару над дахами міських будинків. Динаміка дійства заворожує. Наче хтось втілив всі можливі джазові імпровізації в цю дивовижну, натхненну і до біса прекрасну інсталяцію”.
2015 рік.
"Скрипнула стара мостина, тричі в режимі берекетингу спрацював затвор фотокамери, закарбував в пам'яті флеш-картки світлини з різною експозицією. Вітер залопотів листям, затремтіли шибки у вікнах. Легіт наче просився, пустити його у темні зали академії. Мить, пів миті, і цілковита тиша. Лише ледь відчутний шелест тіней, котрі невагомим шовком лягають на оголені руки, здіймаючи поземок серед думок, що мов пил повисли у проміннях пообіднього сонця".
2019 - . . . . роки.
Ніч тихо задзвеніла цвіркунами, запахла полином і задиміла туманом над гладеньким плесом річки. Із глибин пам’яті спливали картинки й поставали яскравим сном. Старий бачив, як він – малий Тарас, лежить горілиць біля багаття, що тліє червоними вуглинами, і милується на диво зоряним небом. Здавалося, простягни руку й вхопишся за бур’ян, що зростає обабіч Чумацького шляху.
– Тарасе, ти тут? – озвався сліпий до малого.
– Так, діду, – відповів хлопчик.
– Певно, витріщаєшся на небо?
– А звідки ви знаєте? – здивувався Тарас.
– Знаю, бо сам зараз залюбки виглядав би комети та загадував бажання. Принеси мені холодної води й подай кобзу.
Тарас оглянувся навколо, подав сліпому кобзареві інструмент, вхопив глечик і побіг вбік лісу, де він ще звечора запримітив джерело.
2011 - 2019 роки.
Вечірній дощ дріботить по куртці та капюшону. Лягає вологою на путівець, що встиг розкиснути у багнюку, тихо голосить по полю, і заграє з високовольтною лінією електропередач, та рипить, гуде — відповідаючи на вільгу увагу простору. Дощовиця змиває буденний клопіт. Я звільняю голову з під захисту пуху та поліестеру, прохолода падає верхи змоченою у господніх сльозах габою, зіштовхується з моїм обличчям, і стікає тонкими цівками долу, наче міцний алкоголь по стінках скляного келиха. Думки, що докучали мені протягом дня, вишиковуються автомобільними колонами й зникають геть у вечірніх сутінках. На їх зміну приходять інші, ті що подібні морському бризу. Вони накочуються разом з хвилями, котрі приходять з самої середини Чорного моря. Під звуки бандури й оповідь кобзаря. Оживають образи, історії, почуття та емоції. Дихають життям садиби та села. Відчуваю дим, що тягнеться з коминів сірим хмаровинням над дахами білих хат. Чую скрип шестикрилих вітряків, що зловили вітер і привели в дію кам'яні жорнова. Вдихаю аромат свіжозмеленого, ще теплого борошна. Переживаю разом з маленькою донечкою чумака за її татка і насолоджуюсь, разом з онукою мірошника польотом диких качок. Закриваю очі, і відчуваю на дотик дерево з якого зроблено польову браму, відчуваю дух з якого складається наша історія, і ми з вами, бо це все і є ми. Це наше з вами ДНК, культурний код.
2009 - 2012 роки.
Ці роботи для споглядання і відчуттів. Без будь-яких правил. Лише відбите світло, Ви, Ваше серце і Ваша душа. Куди саме приведуть ці одкровення залежить лише від Вас. Від Ваших інтерпретацій. Мої роботи це лише пропозиція.
Літературно фотографічний
пороєкт
"Надгориння"
з 2008 - ... роки
Хвилин через п’ятнадцять загрюкали хвіртки на задніх подвір’ях прирічкових помешкань. З них повиходили місцеві рибалки у високих гумових чоботах, з веслами та оберемками струнких вудлищ. Неспішно, по-діловому чоловіки спускалися городами, по зелених межах, до прикутих ланцюгами човнів, звільняли їх. Заходили у воду й вантажили увесь реманент до кормової частини своїх плоскодонок, на задній борт. За потреби вичерпували бляшанками воду. Це неймовірне видовище завжди захоплювало хлопців. Вони заздрісно спостерігали за дійством.
«Ото б і нам такого човна, – думав Дмитро, споглядаючи за гусячим поплавком, що повільно рухався в бік латаття. – Та в мене ж клює!»
